Чугай. Як швидко плине час
1
Захід сонця набув насиченого помаранчевого кольору, наближаючи темну пору. Ночі цією весною були все ще холодні, але в повітрі вже можна було розпізнати смак літа. Природа прокинулась, переживши зиму. Дерева розпустили зелене листя. Навколо все шуміло, клекотіло, ворушилось. Птахи співали пісні, перекрикуючи один одного, а поміж гілок гуділи хрущі. Ще одна весна… Така бажана, така очікувана. Саме та пора, коли голод не буде скручувати нутрощі болючим спазмом. Здобичі буде вдосталь, тільки полюй та їж.
Ще трохи — і літо захопить цей край. Розмалює яскравими барвами ліс, теплом зігріє чорну землю. Дерева простягнуть до неба своє гілля, щоб спіймати якнайбільше сонячних променів. Люди прийдуть по ягоди та гриби. Але так далеко в ліс вони не зайдуть. Ніколи не заходять. Хоч люди вже давно не бояться темряви, та й у богів старих не вірять, але те саме почуття небезпеки, що залишилося у них від предків, не покинуло, не вщухло. А поки страх тримав людей у власних поселеннях, то і у лісі було спокійно. І доти він буде насолоджуватися цією тишею. Той, про кого люди знають мало, але достатньо, щоб дати ім’я — чугай.
Стара відьма, яка живе в селі, в тій хаті, що найближча до лісу, не боїться лісовика, мавок та іншу нечисту силу. Вона йде сюди по трави, з яких варитиме свої зілля. Щороку, щовесни, він чекає, коли людська жінка, спираючись на ковіньку, причимчикує на його територію. Бурчатиме собі під ніс про те, що кістки вже не молоді, що ниють м`язи, неначе їх хтось пожував. А, втомившись, сяде на пеньок і почне свою розповідь. Повідає: як живуть люди, що винайшли нового. Про те, що десь там війна збирає свою данину. І що нова хвороба вбиває швидше, ніж клятий ворог.
2
Для нього то все казки. Ніколи з лісу свого він не виходив… Та й навіщо? Йому тут затишно, особливо, коли їжі вдосталь. Але відьма вже мала прийти, та щось не поспішала. Первоцвіти відцвіли, а вона по них не пришкандибала. І перші трави весняні не зібрала. Він пам’ятав її дитиною, яка вчилася у своєї бабусі мудрості та знанням про трави. А потім — жінкою молодою, що русяве своє волосся під хусткою ховала. Так заміж і не вийшла. Часи змінилися, і таких, як вона, люди обходили стороною, аж поки біда не змушувала звернутися до травниці. Баба Ганюта казали на неї, коли допомогу просили, і відьмою старою звали, варто було їй лихо відвернути. Він не любив людей за це. Але вони для нього були не цікаві: ні як їжа, ні для розваги.
А сутінки тим часом все більше поглинали ліс, завершуючи ще один день. Де ж Ганюта? Чому і сьогодні не прийшла? Поруч ухнув лісовик, а там, де ліс не такий густий, зустрічався з річкою, почувся сміх, неначе передзвін, і сплеск води. Мавки прокинулися. Голод дав про себе знати, заворушився диким звіром. Але ще рано. Для полювання ще не настала пора. Нехай вони награються, стануть сильнішими після зими, а потім він вже поїсть.
Смикнув лісовика, можливо, відьма приходила, а він пропустив? Той жалібно пискнув: ні, не було її. Можливо, щось сталося? Та яка йому різниця? Яке йому діло до старої людської жінки? Не хоче, то хай вдома сидить. Він не піде перевіряти.
За декілька рухів забрався на високе дерево, вмостився на широкій гілці і задрімав. Взагалі прокидатися так рано потреби не було, але він робив це щороку, тому що приходила Ганюта. Лише заради неї його зима була такою короткою. А те, що цього разу її не було, пробудило в ньому незнайомі почуття. Якщо раніше він насолоджувався своїм нескінченним існуванням, то тепер йому було тривожно. Думки про відьму не давали насолоджуватися весною. Він не знав, скільки часу ще минуло з того часу, як він питав про неї у лісовика, адже дні свої безсмертний не нарахував. Навіщо це йому? Прожив він прожив не одну епоху в цьому лісі, і збирався полювати тут ще стільки ж. Інколи від птахів він чув, що люди все більше займають територій, вирубують ліси, будують міста. З кожним своїм поколінням людство віддалялося від природи. Від старих богів вони відреклися вже дуже давно, але це не означало, що з приходом єдиного бога всі інші перестали існувати. Вони продовжували свій шлях незалежно від того, скільки людей в них вірить.
3
Людьми та їхнім існуванням чугай не переймався. Лише діти Наві цікавили його, бо він полював на них. А пізніше ще й Ганюта, до якої його свідомість причепилась, неначе реп’ях до штанів мисливця.
Час спливав із своєю швидкістю. Чугай не рахував… спостерігав за мавками. Чекав, доки вони достатньо розігріються, наберуться сил, і тільки тоді, на його думку, вони могли вважатися гідною здобиччю. Та все ж тривога, звірем, який затаївся, ворушилась десь глибоко, дрімала і час від часу піднімала голову, випускала отруту і не давала насолоджуватися власним існуванням. Питання де відьма і чому не проходить, стало основним, тим самим, що він ставив собі кожного ранку. Ні, так не могло продовжуватися! Він мав дізнатися, що сталося з Ганютою. Невже він образив її, коли вона приходила минулого разу?
Діставши з пам’яті образ того, як має виглядати людина та який має носити одяг, чугай змінився і пішов до села. Стежкою вздовж річки, де не на жарт злякав мавок. Ті висипались з лісу, шубовснули у воду юрбою та боязливо поглядали на нього, ховаючись в очереті.
Останній раз він ходив цими стежками ще тоді, коли Ганюта була малим дівчам і голос її дзвіночком лунав навколо. Бабуся її, жінка, ім’я якої чугай не пам’ятав, навчала онучку знанням про трави. А мала хотіла знати все одразу і ще більше.
Багато чого змінилося з того часу, як і розповідала йому відьма. Чугай зупинився біля старенького паркану, відразу зрозумівши, що в будинку нікого немає, та озирнувся навколо. Село помирало. Він відчув це відразу, варто було покинути свої володіння. Духи-помічники, які тисячоліттями допомогали людям, стали слабкі. Сам дух села занепав, адже молодь мріяла про місто. Вони хотіли легшої долі, і це бажання гнало людей із рідного краю туди, де обіцяним було краще життя. Чи було в цьому щось ганебне? Хіба? Хіба не йде травоїдна дика тварина туди, де трава зеленіша та соковитіша? Хіба не прямує за нею хижий звір, сподіваючись на смачну та відгодовану здобич? Хіба сам він, той, кого люди дідьком називають, не піде за мавками, якщо ті раптом вирішать покинути його ліс? Тоді чим людина гірша?
4
Перед його внутрішнім взором постало безліч ниток, які пов’язують людей між собою, з’єднуючи їх долі. Недовго пошукавши серед них, він вхопив ту єдину, що потрібна була, і відстежив. Ходила його Ганюта серед хат, шукала щось. Стояли ці хатини, ніким не заселені, зі стріхами, які похилилися. Наче холодні повсталі мерці дивилися вони порожніми вікнами перед собою, а десь у глибинах їх назавжди покинутих кімнат жевріла надія на те, що повернуться господарі, затоплять піч, обідати зберуться за широким столом всією сім’єю. А ввечері полягають спати на скрипучі ліжка. Казки розповідатимуть невгамовним дітям.
Нитка долі Ганюти танула на очах і привела його погляд до дверей її хати. Цього і остерігався безсмертний: вона зайшла додому, але вже не вийшла.
— Когось шукаєте? — питання, яке скрипучим жіночим голосом пролунало за спиною та висмикнуло його із думок.
В голові нещадно защеміло, не звик він до людських голосів, що звучать так близько. Старенька бабуся вдивлялася у нього поглядом своїх підсліпуватих очей.
“Сусідка” — підказав, повернувшись у вікно домовик. Чугай зиркнув на нього, але нічого не відповів. Не можна було показувати старенькій, що вони тут не вдвох.
— Я шукаю Ганюту, — відповів він, схиливши голову на бік.
— Померла Ганюта, — буркнула стара, не вважаючи за потрібне шкодувати почуття незнайомця. — Ще взимку померла. — Примружилася, намагаючись розгледіти незваного гостя. — А ви їй ким будете?
— Другом, — тихо відповів чугай.
5
На обличчі його не відобразилося жодної емоції. Жоден м’яз не ворухнувся. Але десь глибоко в душі назрівав ураган. От-от вирветься, і тоді від села можуть самі піщинки залишитись. Тому якнайшвидше треба в ліс… далеко, на ті стежки, де навіть звір не ступає. Там він подумає. Там він зрозуміє, що це за відчуття таке, коли темніє перед очима, коли неначе прірва чорна розростається у грудях. Коли здається, що ненавидиш весь світ…
— Який такий друг? — почув, коли вже повернувся спиною і хутко прямував до лісу.
“Друг?! — реготів йому в спину домовик, — Теж мені друг, про смерть не знав!”
Але чугай був зайнятий власними почуттями, не до духів йому зараз, і не до старої, яка прагнула вгамувати свою цікавість за його рахунок.
Знав… Знав, але думати про це не хотів. Завжди усвідомлював, що так і буде. Смертні живуть недовго, їх час спливає занадто швидко. Особливо для таких, як він. Здавалося, щойно відкрив він очі й побачив малу, що співала дитячі пісеньки, і з квіток вінки на галявині плела. Мріяла, як виросте і знатиме все-все. Заплющив їх і знову розплющив — молода жінка збирала трави, волосся русе в косу заплітала. Шкодувала, що сватаються до неї молоді хлопці, а серцю її ніхто із них не любий. Що бачать в ній лише вроду, а розум і душа нікого не цікавить. Моргнув — і от вона стоїть, краса щороку в’яне, зморшки на обличчі… а ще сивину у волоссі під хусткою ховає. Ніхто не любий: ні чоловік, ні діти. Її покликання — це допомога людям. Моргнув ще раз — і вона вже стара. Тонкий стан похилився, ходити стало важко. Ковінька міцна служила єдиною опорою. І от її нема.
6
Галявина, яку він багато літ обходив стороною, та, що кожної зими з’являлася у його снах, постала перед ним. І спогади самі собою побігли швидше думок, не спинити. Тут було так, як і тоді, в ту ніч на Івана Купала, коли казки стають реальними, і ті, хто ховаються у тінях, виходять до людей. Він вийшов. Один єдиний раз. А потім злодієм ховався у власному лісі. Від неї, але від себе не втечеш…
Він пам’ятав, як в теплу літню ніч місяць сріблястим світлом все навколо освітив. Ганютина коса, що він розплів, і блиск її волосся серед високої трави. І як горіли її очі, наче зорі. І як вона тремтіла перед ним, уста її солодкі, до яких він доторкнувся і пропав.
Ганюти більше нема. Вона вже там, де і має бути. Життя її пробігло, як один день. Вона спішила жити, а він ховався серед дерев. Вона була, як сонце, всім світила, а він у власній темряві згубився. Навіть не попрощався…
7
Сплеск води, що донісся з боку річки, переніс його думки в далеке минуле. В інше місце, але в цей самий ліс. В інший час, але в такий схожий день. Сплинув не один десяток років, а для безсмертного все було, неначе вчора. І пам’ять послужливо відновила все перед очима. Сонце в червні припікало нещадно. Смажило так, що верхівки дерев не вгледіти. Всі, хто могли, поховались у холодок. Йому спека була байдужа, але прямі сонячні промені він не любив. Тому у середині літнього дня чугай припадав до землі й слухав. Він чув, як копошаться під поверхнею маленькі створіння. У кожного із них своя роль, своя місія на коротке життя. Нічого не з’являється у світі просто так, все для чогось потрібне. От і маленькі хробачки, що кору дереву гризуть, також існують для чогось. І кріт, що риє собі хід лапками-ковшиками. Чугай слухав, як глибоко під товщею землі біжить вода. То — кров планети і її життя. А якщо прислухатись ще краще, то він міг почути душу цього світу. Вона дрімала, і ті сни, що бачила, потрапляли на поверхню й знаходили своє втілення у вигадливих створіннях, плелися лозами, деревами тягнулися до неба. Туди, де ще дрімають такі, як вона. І також бачать сни.
Чугай — її дитина. Плід її уяви, житель її снів, що притулок знайшов на поверхні землі. Він пам’ятав цей ліс ще в ті часи, коли людей тут не було. І він буде існувати ще довго після того, як ті зникнуть. Він думав так в той день, коли насолоджувався піснею джерела, яке брало свій початок так глибоко, що навіть у цей спекотний день його вода була лиш трохи тепліша за кригу. Він чув її і посміхався б, якби вмів це робити. Вода розповідала про далекі землі. Про те, що там живуть інші дерева, інші створіння, і зовсім інші духи стережуть спокій Матері-Землі. Вони такі не схожі на тутешніх, але всі рівні перед нею, однаково кохані діти. А потім чугай почув іншу пісню. Дрімав, тому й зрозумів не одразу. Це не вода, і не вітер. Людське дитя блукало і голосило. Мале ще зовсім, видно, заблукало і стежки назад знайти не може. Безсмертному було байдуже, нехай лісовик вирішує сам, що з цим робити. Зібрався шмигнути подалі в ліс, але раптом зупинився. Але не тому, що дівчинка маленька вийшла на галявину й побачила дідька. І не те, що дитя не злякалось страшного створіння, а навіть припинило плакати і зацікавлено на нього лупало очима. А те, що з-за куща широким кроком вийшов дикий кабан сікач. Чугай вирішив все ще до того, як усвідомив, що робить. Зиркнув на дикого звіра і силою своєї волі змусив мчати геть. А коли безсмертний все зрозумів — було пізно. Лише тоді розгледів він, що дівчинка відьмою виросте. Стане тією, хто розуміє мову тварин, рослин і стихій. Чий розум в потрібний час зможе знайти із темряви вихід. Всезнаюча мати, самим життям благословенна. А ще узрів він тонкі нитки долі, що зав’язались між собою. Чугай її у смерті видрав, і тепер коротке людське життя було пов’язано з його вічністю.
8
Чугай вивів дитя з лісу, навіть не замислюючись, яким чином вона могла згубитися. Немолода жінка, заплакана, вхопила дівчинку на руки і розцілувала. Напевно, господарювала і не помітила, як мала пішла гуляти. Цю жінку чугай знав, приходила вона в його володіння по трави. Бабуся ледь не втратила онучку, а врятував дитя той, кого боялась травниця і чиїм існуванням дітей лякала. Безсмертний зник ще до того, як дівча було знайдене, і ніхто його не побачив. Тільки маленька Ганюта ще довго дивилась у ліс, шукала його очима. “От і народилась ще одна казка,” — сказав йому тоді лісовик, а чугай тільки відмахнувся, мовляв, пам’ять у людей коротка.
Він не знав, скільки минуло літ, але коли знову відчув Ганюту в своєму лісі, впізнав одразу. Йому про неї листям на гілках прошуміли дерева, прошепотів, сміючись, вітер. Як вона ту саму галявину знайшла чугай не зрозумів, і звинуватив в тому лісовика, але той так і не зізнався. Внучка травниці трохи виросла. Плела вінки і голосом, вже не дитячим, але ще й не жіночим, кликала його. Він чув, однак на зустріч не виходив, лише спостерігав, ховаючись у тінях вікових дерев. Та вона завжди знала, що він поруч. Так і казала: “Я знаю, що ти тут. Я тебе відчуваю”.
Бабуся лаяла онучку, в ліс так далеко заходити забороняла. Лякала: “Дідько вхопить!”. Не знала, бідолашна, що онучка її саме з ним зустрічі й шукає. Прекрасна та пора людського життя, коли все таким простим здається, ввижається, що сонце світить лиш тобі, а небо, синє-синє, так близько, варто руки простягнути — і зорі запалають на долонях. І страх відсутній, та й навіщо він, коли весь світ для тебе, і стежок так багато перед тобою, лиш встигнути пройти усіма! А вчитися, боятися можна і потім, коли-небудь.
9
Так і ходила вона в самі глибини лісу, розмовляла з ним. А він ховався, бо то якась дурниця — чугайстру водити дружбу з відьмою. І сталось так, що ці її прогулянки врятували життя парубку, але самій Ганюті вийшли боком. Одного разу поверталася вона із лісу додому і побачила, як мавки закрутили хлопця у своєму хороводі, запаморочили йому очі і він слухняно йшов за ними. Ганюта не змогла пройти повз них і втрутилась. Закликала ту силу, яку рідна земля їй дарувала, і відігнала мавок. Молода ще й недосвідчена відьма, однак дочок Наві було всього дві і дівчині вдалося врятувати хлопця. Чи розуміла вона, зважившись на такий вчинок, чим це може обернутися для неї? Чи знала про мстиву натуру мавок? Чим доведеться заплатити за це благородство?
В ту ніч чугай спостерігав за здобиччю. Мавки зміцніли після зими й снували по лісу сміливо, шастали, де хотіли. Як і зазвичай, безсмертний ховався, щоб ті відчули себе у безпеці. Але вже голод став нестримним, та й мавки, що треба. Тож він зачаївся у тінях і чекав, коли одна з них відіб’ється від інших. Міг би напасти, не чекаючи, однак саме у полюванні бачив найвищу насолоду. Порахував їх. Шестеро. Однієї йому вистачить аж до осені. А там впіймає ще одну, поїсть і ляже спати. Ніколи чугай не вбивав їх більше, ніж було потрібно, щоб втамувати голод. І зараз не збирався. Купальська ніч от-от настане, мавки будуть зайняті своїм полюванням, а він тим часом схопить одну із них. Байдуже яку, головне — втамувати голод.
Чугай вичікував вдалу мить, нудьгуючи, прислухався, про що воркують мавки між собою. А коли сенс їхньої розмови зрозумів, то ліниве очікування завершилося в одну мить. Він зблід, якби вмів так робити. Нестримна лють заволоділа його думками. Бо чув він, як мавки говорили про Ганюту, про те, щоб заманити її і залоскотати до смерті. Його Ганюту! Ту, яку він власними руками від смерті врятував. Ту, що до лісу його ходила і гукала, а він соромився прийти, бо вона смертна і має з парубками на побачення ходити, а не з ним. Ту, яка зізнавалась йому, що хлопці сватаються, а вона заміж не хоче, бо любий їй чугайстер лісовий.
10
Він рвонув вперед, вже не піклуючись ні про здобич, ні про полювання. Мавки не чекали його. Нестримний вихор налетів, нападаючи, знищуючи все, що траплялося на дорозі. Мавки відбивались, налітаючи юрбою, однак вони були ще молоді проти нього… і занадто слабкі. Він рвав їх не для того, щоб насолодитися. Він захищав своє. Те, що тільки його і ніхто не мав права забрати це у нього. Коли кривава пелена спала і розум його звільнився від люті, чугай відчув її. Ганюта йшла, як і завжди, не боячись, впевнена, що у цьому лісі нічого їй не загрожує. Вона бачила його всього раз, коли зовсім дитям була. Вона вірила йому. Вірила в нього. І він зважився нарешті. З’явився перед нею, виступивши з тіні, на тій галявині, де врятував її дитям. На тій галявині, що вона його роками чекала. Гукала, а коли у відповідь чула тільки звуки лісу, йшла додому і обіцяла повернутись. На тій галявині, в ту купальську ніч, чугай розплів її косу.
Коли зійшла зоря, а на сході небо стало світлішим, знаменуючи прихід нового для, він усвідомив, що накоїв. Страх втратити Ганюту, бійня з мавками, купальська ніч — все в купі стало причиною того, що він втратив контроль над власними бажаннями, права на які не мав. Він — безсмертний чугайстер, а вона… людина. Нічого в них не вийде, лише морочитиме голову бідній дівчині. Хоча б тому, що вони по-різному відчувають час. Він задумається, а тим часом у її житті сплинуть роки. Ганюта має зустріти гідного чоловіка, вийти заміж і стати матір’ю. Вона занадто жіночна, щоб не мати дітей. Занадто прекрасна, щоб врода її зів’яла у його лісі. Тому він зник. Нічого не пояснюючи, назавжди пішов з її життя. Та вперта відьма продовжувала приходити. Спершу гукала його, і чисті сльози, мов кришталь, збігали по її щоках. Він плакав разом з нею, однак вона не бачила і не чула його. Потім Ганюта змирилася. Збирала трави, розмовляла з ним, як із старим другом. Спливали дні, один за одним складаючись у роки. Чугай сподівався, що Ганюта зустріне свою долю. Сподівався і боявся того дня, коли вона не прийде більше. А вона обіцянки своєї дотрималась. Ходила до нього, поки могла.
11
Біль охопив свідомість і чугай ледь не завив, як вовк на місяць. Чи варте воно було того? У них двох було й так обмаль часу для кохання, а він і тим знехтував. І що тепер? Відчуття щастя, хоч і такого короткого, яким воно було у них, не повернути… воно померло разом з Ганютою. Тепер він приречений тільки привид коханої шукати серед дерев.
Чугай піймав думку, і рішення нарешті знайшлося. Одного разу він вже вкрав її у смерті. Та зустріч з диким кабаном була призначена їй долею. А він, чугай, і у долі, і у смерті життя її вкрав. Що заважає йому зробити так знову? Він же чугайстер, хто його зупинить, якщо раніше не зупинив?
Скільки провів він у своїй скорботі, горюючи за втраченим, не знав, адже безсмертні часу не рахують. Вже насупилось небо, і зима підступила до його лісу. Чугай зібрав всі свої сили й став насторожі, не пропускаючи мороз. І як зима не намагалась підступитись, нічого не виходило, бо він був проти. Невдовзі сама богиня Мара ступила на землю поруч з лісом, щоб особисто усунути порушення і порушника, якщо потрібно буде. Чарівна і смертоносна, постала перед ним у білій сукні. Її чорне волосся, розплетене, струменіло по плечах, діставало до п’ят.
— Я знала, що ти будеш мене чекати. І знаю навіть, навіщо ти це робиш, — сказала вона і голос, мов холодний зимовий вітер, пролунав навколо і різав душу навпіл.
— Впусти мою стихію, бо прийшла її пора. Зима має настати, щоб особисто ти про це не думав. А я у відповідь, якщо ти такий безстрашний, відкрию прохід.
Чугай здався, відступив і перший морозець накинувся на ліс, неначе голодний звір на здобич. Мара сколихнула, а поруч з нею розійшовся простір, відкриваючи прохід до Наві.
— Іди, — махнула рукою, пропускаючи безсмертного вперед. — Але ти маєш знати, що потрапити в мої володіння може кожен. Не кожен зможе повернутися назад.
Чугай на мить завмер. Якщо він цей поріг переступить, то дороги у зворотному напрямку вже не буде. Тільки вперед.
— Боїшся? — посміхнулась богиня. — Думав, чугайстре, що ніколи не помреш? Вмирають всі: хтось раніше, а хтось пізніше.
Безсмертний тільки зиркнув на неї та мовчки зробив крок вперед. Простір замкнувся за його спиною, і сміх богині зими став останнім, що він почув.
Північний вітер колихнув білосніжне хутро на плечах Мари, торкнувся волосся, ніжним кошеням потерся об її щоку, вмостився на плечі.
— Що буде далі запитав? — він у своєї богині.
— Кохання — то велика сила, — відповіла йому Мара. — Вона може вбити. А може дарувати життя. Хто знає, що чекає його там, серед ворогів. Хто знає…